«Кількість трупів, якими були всіяні Буча та Ірпінь – найважчі спогади»: інтерв’ю фотографині, яка вступила до лав ТрО
Анна Сенік – фотографиня та засновниця напрямку української етно-фотографії. Вона є авторкою понад 150-ти етнічних фотосесій, серед яких роботи, присвячені традиційному українському одягу та образам учасників українських військових формувань минулого. 24 лютого Анна пішла до військкомату та вступила до лав ТрО. В інтерв’ю FW Daily вона розповіла про свій шлях в етно-фотографії, вступ до батальйону «Азов» та що найбільше вразило на війні.
Анна, в 2014 році ви вступили до добровольчого батальйону «Азов». Розкажіть про цей досвід.
Це було логічно. Я з’явилася там не з вулиці. Батальйон «Азов» в 2014 постав на основі громадської організації «Патріот України» Соціал-Національної Асамблеї. На той час я вже була багато років там пропагандивним референтом. І коли почали утворювати батальйон, то я обійняла посаду керівника прес-служби. Після виборів восени 2014-го року я пішла працювати до Парламенту і пропрацювала там всю каденцію, 5 років. ПІсля цього ще рік – в органах місцевої влади. А потім повністю зосередилася на мистецтві. Це були два щасливих роки. Проте, зараз, на жаль, знову змушена частково займатися і військовими справами.
А чому вирішили із медіа-сфери повернутися в мистецтво?
Я не припиняла займатися мистецтвом. Всі ці роки я працювала і в медіа, і займалася мистецтвом. Потім настав етап коли я відчула, що хочу зосередитися лише на чомусь одному.
Прислухалися до себе?
Так. Тому що мистецтво поглинало мене все більше і я розуміла, що присвячувати своє життя краще цьому.
Де вас застав ранок 24 лютого і яку були перші думки?
Я одразу зрозуміла, що відбувається. ВІйна застала мене вдома. Думки були мабуть як і у всіх: як допомогти рідним, куди і кого укривати, як виїжджати. Щодо себе, то я завчасно, маючи досвід у військовій прес-службі, знала, що якщо таке трапиться, то я одразу піду воювати. І 24 лютого я одразу і пішла в ТрО.
Тобто рішення іти воювати було прийняте ще до початку повномасштабного вторгнення?
Так, для мене це було закрите питання. Я мала своя амуніцію, бронежилет, каску і була абсолютно готова. Досвід 2014-15 років, плюс моя робота в Парламенті, де я часто їздила в зону бойових дій. Тому я була підготовлена.
Наскільки важко жінкам без досвіду влаштуватися в армію?
Жінкам, які хочуть бути добровольцями, зараз вже важко. Тому що в пріоритеті люди з досвідом. Адже на підготовку однієї людини, щоб вона була ефективною, потрібен час і ресурси. Хоча коли я вступала до ТрО я бачила багато жінок, які йшли без досвіду.
А як відбувався ваш прийом до лав ТрО?
Мене в ТрО взяли без проблем, бо 24 лютого брали всіх. Тоді був хаос, стояли величезні черги людей і зброю видавали всім.
Довго довелося чекати рішення про прийом до ТрО?
В той же день я була оформлена. Тільки ввечері повернулася додому за речами.
Зараз я вже працюю не в ТрО, я займаюся медіа-підтримкою підрозділу, який перейшов до CСО. Спочатку вони були в ТрО, але потім досвід дозволив їм доєднатися до ССО.
Де вчилися володіти зброєю?
Я вміла володіти зброєю до війни. З війною просто навики трохи покращилися. Раніше я стріляла і в мене є власна легальна зброя. А під час війни будь-який підрозділ їздить на полігон, це нормальна практика.
З якими стикалися труднощами при оволодінні зброєю?
Я досить дрібна, тож фізично було важко. Та й морально це не найприємніше заняття. Але ти робиш це, бо знаєш, що це твої навички і твоя безпека в майбутньому.
Що входило у ваші у обов’язки в армії?
Це інформаційне висвітлення подій, збір коштів, презентація підрозділу. Крім того, внутрішні звіти, збір даних. Це робота з інформацією, яка націлена на укріплення зовнішніх зв’язків, на роботу з волонтерськими центрами.
В армії гендерна дискримінація не рідкість. Чи стикалися ви з цим?
Я знаю, що така проблема є. Але мені мабуть пощастило. І серед знайомих теж таких історій немає. Просто справа в тому, що навіть якщо це сталий колектив і якщо там відбувається непорозуміння, дискримінація за гендером, то коли дорослі люди опиняються у важких умовах виживання, на війні, вони рано чи пізно доходять якоїсь злагоди і компромісу. Тому що нормальна атмосфера дуже важлива.
Що найбільше вас вразило під час повномасштабного вторгнення?
Те, що ми побачили на деокупованих територіях після звільнення. Це кількість трупів, якими були всіяні Буча та Ірпінь. Залишки людей повсюду, братські могили. Це найважчі спогади. Коли ти бачиш зло і жорстокість, які були вчинені просто так, без жодної мети і жодного сенсу.
З чого почався ваш шлях в етно-фотографії?
Мені завжди подобалася традиційна культура і українська автентика. Та й інших народів. Це моя давня любов і зацікавленість. Тому, коли я почала фотографувати, я майже одразу почала знімати саме це.
Хто у вас виступає в якості моделей? Це звичайні люди чи професійні моделі?
По-різному. Професійних мало, але бувають.Часто це люди, так чи інакше дотичні до культури. Це і музиканти, і актори фольклорних театрів. Тобто ті, кому це не чуже, хто розуміє, як ці образи оживають і що для цього потрібно.
Ви знаходите моделей чи вони до вас самі звертаються?
Якщо це якісь творчі проекти, то частіше за все я запрошую людей. А якщо приватні зйомки, то тоді, звичайно, люди самі звертаються.
Розкажіть детальніше про проект «Воїн».
Проект Воїн був відзнятий 2014-2015 роках. Ми його заснували разом з Миколою Балабаном. Власне, сама ідея проекту належить йому, а я її втілювала. Ми тоді співпрацювали з багатьма клубами реконструкторів по всій Україні. Їздили і знімали образи військових формацій, які були на території України від часів Київської Русі і до сьогодення. В тому числі у нас були і зйомки були на Донбасі в 2014-2015 роках з тими військовими, що там воювали. Ну і також відтворювали образи часів Київської Русі, Данила Галицького, київських дружинників, козаків, військових УНР, УПА, Січових Стрільців, усіх, хто протягом історії відстоювали українську незалежність. Наша мета – показати тяглість української військової традиції, що ми стали воїнами не зараз, у війну, а що українці все своє існування борються за свободу.
Як думаєте, чи буде після війни розквіт української культури?
Розквіт української культури відбувається вже зараз, під час війни. Тому що зараз велика кількість людей, яка усвідомила нарешті справжню цінність всього українського, того що робить нас нами, нашу ідентичність. Зараз це дуже загострилося у всіх. Люди рятують не так матеріальні цінності, як якісь історичні надбання.
Фото: особистий архів Анни Сенік
