Відновлювала будинки на Чернігівщині: інтервʼю з Варварою Лущик

Варвара Лущик – волонтерка, яка разом з друзями організувала проєкт з відновлення будинків на Чернігівщині. Ініціатива починалася з розвезення гуманітарної допомоги. Але волонтери не змогли бути байдужими до літніх людей, що залишилися без житла. Друзі організували збір коштів на будівельні матеріали та власноруч відремонтували близько 150 будинків, ще 25 – повністю відбудували. Варвара розповіла, як починався проєкт, скільки коштів вдалося залучити та що мотивувало, попри вигорання і втому, продовжувати справу.


Як починався волонтерський рух?

Ми з друзями зібралися і розвозили гуманітарну допомогу по областях. Доїхали до Чернігівської області, де побачили дуже багато зруйнованих будинків. Бабусі та дідусі просили нас привезти будівельну плівку, аби заклеїти вікна. Адже було холодно, будинки напівзруйновані, без вікон, треба хоча б якось утеплитись. Почали возити плівку, далі – цемент, а потім допомагати вже своїми руками. Відремонтували своїми зусиллями за 6-7 місяців близько 150 будинків: або замінювали вікна чи добудовували стіни, або повністю відновлювали дах. Тобто це була робота абсолютно різних масштабів. А з нуля ми відбудували близько 25-30 будинків. Паралельно займалися ремонтом школи в селі Количівка. Там відремонтували дах, зробили ремонт всередині приміщення і повністю переробили бомбосховище. Під час окупації там все село ховалося. Крім того, був «прильот» прямо у двір школи. Аби вона знову відчинилася у вересні й діти могли вчитися, треба було багато чого відбудувати, а також переробити бомбосховище, щоб під час тривоги дітям було комфортно, тепло і вони могли продовжувати навчання. 

Де брали кошти, адже це ж чималі суми?

Так, це немалі кошти. Я збирала через Інстаграм, нам допомагали малі бізнеси. Також ми робили різні івенти, з яких певний відсоток брали на волонтерство, створили мерч і продавали одяг та різні дрібнички. Деякі організації і магазини нас підтримали і просто виділяли гроші. Друзі з-за кордону відкривали фандрейзинг. Я подавалася на деякі гранти і один раз навіть вийшло виграти грант на школу. За рахунок цього нам надали кошти на 86 вікон. Але в більшості випадків, це знайомі знайомих, ініціативи та підтримка небайдужих.

Як організовували роботу, скільки людей було залучено? 

Нас 7 організаторів. А в цілому, це всі наші друзі, з якими я зустрічаюся кожен день в кавʼярні на «Золотих воротах». Іноді нас було понад 25 осіб, але в основному це 15-25 людей, які між собою змінювалися в особисті вихідні. Їздили 2-3 рази на тиждень і відбудовували. Що не знали, дивилися в ютубі, вивчали й потім робили. При дуже відповідальній роботі, наприклад, будівництво з нуля, чи коли вперше зводили дах, то приїжджав батько Кирила, показував, ми вчилися і вже далі самі працювали. Кирило – це головний організатор, а я допомагала зі зборами грошей.

Яку суму вдалось зібрати?

Нам задонатили більше 5 млн грн. Але це за весь період волонтерства, тобто за 10 місяців. Ми ж почали з того, що в бомбосховищі кавʼярні «Липа» готували їжу, а потім розвозили її та іншу гуманітарну допомогу. Нам потрібні були гроші на паливо і ми почали тоді їх збирати. Далі це переросло у проєкт з відбудови. 

Про які труднощі зараз можеш згадати?

З емоційних – вигорання, втома. З побутових – не було бензину, нам складно було доїжджати, їхали по 6 людей в одній автівці аби зекономити. Зараз почали випливати інші проблеми, як постфактум. Наприклад, коли одні благодійні організації намагаються заробити на тому, що ми вже відновили. Доводиться йти й надавати докази, що це ми зробили. Бо війна війною, але погані люди трапляються, на жаль.

Як емоційно витримували таке навантаження?

Коли ти приїжджаєш в село і бачиш бабусю, в якої все її життя було зруйноване разом з будинком, ти розумієш, що ти можеш допомогти. Наприклад, наприкінці нашого проєкту ми допомагали Світлані. У неї все було зруйноване, нічого не залишилося, ні одягу, ні посуду, ні памʼяті від родичів, мами чи бабусі. Дім згорів вщент. Починаєш допомагати – зʼявляється фундамент, стіни, потім дах. Привозиш їй ложки, одяг, матрац, шукаєш телевізор і розумієш, що у людини зʼявляється сенс жити. І це мотивує працювати далі. До цього вона жила на вулиці, поставила 4 опори, натягнула на них плівку й обклала залишками цегли. Ця, так би мовити, будівля була розміром 1х1,5 м, можливо навіть менше. А вона в ній жила з собаками, коли ми познайомилися. Я, наприклад, розуміла, що люди мене підтримують, тому не можна зупинятися. Ми зупинили проєкт в січні, коли стало зовсім холодно, через погодні умови не могли працювати. Та й в цілому зрозуміли, все, що планували, ми зробили, навіть більше. Село відбудоване, у всіх є житло.

Що зараз?

Ми дозволили одне одному відпочити. Мінімально досі волонтеримо, хоча це більше робить Кирило. Бо в селі працює «сарафанне радіо» і пишуть Кирилу. Нещодавно писала бабуся із сусіднього хутора. Вона знайшла гроші, аби найняти майстрів, але на матеріали їй не вистачало коштів. А в нас ще залишилися гроші, зібрані з волонтерства. Ми допомогли, купили їй ліс, трохи піноблоку, але відбудовою вже не будемо займатися. Тобто, мінімально досі розбираємо деякі справи. Але я не можу сказати, що як знову потепліє, ми почнемо відбудовувати. Крім того, не зрозуміло, де це робити. Навколо Києва, Чернігівська область – все відбудовано, треба кудись далі їхати. А це вже тривала дорога, не на один день. Влітку ми сідали о 6-й ранку в авто, о 7:30 були в селі, о 9-й вечора поверталися назад до Києва. Наприклад, в Херсонську область вже не зможемо так їздити. Тож не знаємо, що робити далі.