«Я не міг просто сидіти»: інтервʼю з британським парамедиком, що рятує життя на передовій
Ієн Кемерон – парамедик з Великої Британії, життя якого різко змінилося після повномасштабного вторгнення Росії до України. Батько двох дітей та працівник приватної охорони, тепер рятує життя на передовій і допомагає в евакуації постраждалих. В інтервʼю FW Daily він розповів, чому не зміг залишатися осторонь, як дізнався про російське вторгнення і що говорить дітям, вирушаючи в чергову місію.
Ієн, яким було ваше життя до війни в Україні? Де ви працювали, чим цікавилися?
Моє життя до війни в Україні було насиченим. Я батько-одинак двох маленьких хлопчиків. Втратив свою матір, що хворіла на рак. Довго боровся зі стресом після всього пережитого, намагаючись знайти нормальність в повсякденному житті.
Працював діджеєм з 19 років і продовжував робити це до народження старшого сина у 2016 році. Потім працевлаштувався до приватної охорони та планував пройти кваліфікацію в правосудді.
Серед моїх захоплень – музика, гори, подорожі та пригоди.
Чи пам’ятаєте ви момент, коли вперше дізналися про агресію Росії проти України?
Так, Крим. Але тоді я не знав, на що сам здатний. Спостерігав за поведінкою Росії перед вторгненням у 2022 році. Коли прокинувся від новин, то зрозумів – треба щось робити.
Коли ви вперше побували в Україні і за яких обставин це сталося?
Я не можу розповісти детальніше, оскільки це було не дуже правильно з мого боку. Один з моїх друзів з Лондона застряг в Україні, тому я створив план, аби допомогти йому виїхати.
Мій перший офіційний візит був для розвідки місць, де я міг підтримати людей, що рятували своє життя. Це було в березні минулого року.
Як війна в Україні змінила ваше життя?
Після того, як я допоміг одній людині, все більше людей продовжували звертатися до мене. А як я можу відмовити? З тих пір, коли почав цим займатися, моє власне життя постраждало. Я витратив всі свої особисті кошти, аби допомогти Україні, мої стосунки зруйнувалися. Протягом 13 місяців я працюю тиждень через тиждень, аби залишатися батьком для своїх хлопчиків та відновлювати власні ресурси. Я виснажений, але відмовляюся відчувати відчай щодо України.
Що вас найбільше вразило, коли ви приїхали в Україну?
Мільйони жінок і дітей, що втікали. Люди через холод помирали в черзі на кордоні. Я опинився в справжній книзі історії, наче під час Другої світової війни.
Чому ви вирішили не залишатися осторонь і допомогти українцям у боротьбі з російською агресією?
Мене виховували захищати інтереси тих, хто потребує допомоги. Війна в Україні – це проблема світового масштабу. Я не міг просто сидіти і дозволити, щоб вона дійшла і до моїх дітей, не міг дивитися, як забирають життя невинних людей, коли знав, що можу допомогти.
Допомагаючи Україні, з якими труднощами зіткнулися особисто?
Найважче для мене – повертатися до Великої Британії, де немає людей, які б розуміли, що ми пережили і що бачили. Це як мати два життя: одне в Україні, де в прямому сенсі стоїть питання життя та смерті, інше – тут, де люди переймаються маленькими речами, такими як шкільні збори або різдвяні подарунки. Матір моїх дітей не дозволяє мені розмовляти з хлопчиками по телефону, коли я в Україні і це важко, не чути їх.
Ви ризикуєте своїм життям, відправляючись в чергову місію. Що ви говорите рідним перед від’їздом і як вони реагують на вашу роботу?
Я не розповідаю їм точно, що роблю та куди вирушаю. З дітьми говорю в ігровій формі, аби це не звучало так страшно. Їм подобається той факт, що я медик і допомагаю людям. Вони надягають мою броню, шоломи і ми граємо у «нерф-батл», перетворюючись у медиків. Коли виїжджаю в місію, я завжди говорю їм, що люблю їх і що в житті важливо робити щось більше, ніж просто турбуватися про себе.